Чому я не фанат Джона Ленона?

Ленон є не лише талановитим музикантом з гостро іронічним смислом і гумором, здатним на вражаючий перформенс, як наприклад бути з Йоко Оно днями в ліжку перед камерами і світовою пресою: make love, not war. Він також для мене є символом певної епохи і конкретних культурних трендів, зокрема 60-тих років минулого століття. В тих роках відбулися досить вагомі зміни в західній культурі, які потім глобалізувалися. І разом з гострою і часто влучною критикою, яка звучала в творах Ленона і рокерів 60-тих, серед яких були передовсім заклики до соціальної і расової рівності та до миру між народами і протести проти воєн, було багато невідповідальної деконструкції. Деконструкції мало не всього – сім’ї, авторитетів, сексуальних норм, традиційних стилів, звичаїв та порядку в політиці, управлінні шкіл та університетів і т.д. З демонтуванням певних застарілих шкідливих і небезпечних уявлень, відбулося нищення того, що є вічним. Не хочу узагальнювати і драматизувати, адже коли Ленон співає в «Imagine» про «no religion», на мою думку, він не пропагує атеїзм, а «мріє» про відсутність міжконфесійної та міжетнічної ворожнечі, яку часом провокують релігії.

Критики і дисиденти є моїми героями, але я часто більше є фанатом тихих будівничих, які без перформенсу і епатажу, без крикливого піару дійсно торкають людей і будують те, що потрібне. Я не дивлюся на час перед 60-тими, як на ідилію і не споглядаю на минуле з ностальгією. Навпаки я аналізую 60-ті з своїм «imagine», я намагаюся уявити цей час з перспективи 1000 років, і мені здається, що колись на феномен і епоху, яку символізує Ленон, будуть дивитися зі здивуванням і легкою усмішкою щодо його небезпечної наївності. Мелодія триватиме, але перформенс, починаючи від Ленона через Мадонну до Леді Ґаги змушуватиме наших нащадків питати: про що вони тоді взагалі думали?

решта на zaxid.net

Щодо конфлікту між Могилянкою та Міністерством освіти

Спільнота Українського католицького університету глибоко стурбована конфліктом, що виник між Національним університетом «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) та Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України (МОНМС). На нашу думку, конкретні причини для розбіжності позицій (хоч і важливі самі по собі) лише віддзеркалюють значно глибші розбіжності, які спричинені радикально відмінним баченням завдань вищої освіти в Україні.

Двадцятиліття відносної свободи породили в освітньому полі України важливі й життєздатні феномени, одним із найяскравіших з яких є Національний університет «Києво-Могилянська академія». Цей університет суттєво спричинився до того, що на ниві вищої освіти в нашій державі сформувався новітній освітянський стандарт, позначений такими цінностями, як академічна свобода, висока якість освіти і творчий пошук.

Цей висновок підтверджений практикою життя. До цього університету горнуться світлі й творчі люди, вступні кампанії виявляють незмінно високі конкурси, а якість навчання загалом і рівень знання іноземних мов зокрема (особливо англійської) відомі в усьому світі. Ось чому диплом НаУКМА здобув високе визнання, а його володарі мають найвищі рейтинги на ринкові праці. Випускники «Могилянки» є висококомпетентними спеціалістами без комплексів минулого й успішно працюють в Україні та багатьох країнах світу.

Для Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України все це мало б свідчити про те, що з часу свого відродження НаУКМА виробив унікальну систему навчання й життєдіяльності, яка довела свою ефективність. Міністерство мало б вивчити освітню систему НаУКМА й через сприяння відповідному реформуванню законодавчої бази поширити її досвід на всю сферу вищої освіти. Ось чому дивує, що насправді в Україні має місце зворотна тенденція: оригінальні освітні феномени втискують у прокрустове ложе недосконалого закону.

Спільнота Українського католицького університету переконана, що у цей відповідальний момент Міністерство освіти і науки, молоді та спорту має керуватися у своїй діяльності передусім духом бажаного, а не буквою застарілого. Якість освіти має бути головним критерієм будь-яких вимог з боку МОНМС. Інакше його дії, проілюстровані нинішніми вимогами до НаУКМА, свідчитимуть про бажання приборкати непокірних.

В нашій країні сформувався консенсус щодо того, що українська вища освіта потребує реформ. Поділяє цю переконаність і згадане Міністерство. Проте шлях зможе подолати лише той, хто наважився вирушити в дорогу. МОНМС має не згортати наявні недвозначно успішні експериментальні починання, такі як НаУКМА, а навпаки – відважитися на створення нових, додаткових. Тільки з таким підходом до справи можна осягнути мету бажаних реформ.

На превеликий жаль, нинішній конфлікт був ледь не запрограмований духом нової редакції Закону про вищу освіту. В ній вектор реформ спрямований назад, у «старі добрі» (для декого) часи надмірного централізованого адміністрування. Нова редакція законопроекту про вищу освіту є ще одним свідченням невпинного згортання здобутків української демократії на освітньому полі, яке призводить до самоізоляції України в міжнародному академічному контексті й до ретроградності її внутрішніх трансформацій. Український католицький університет уже висловлював МОНМС свою стурбованість характером цього документа і з жалем переконується у слушності своїх висновків.

УКУ солідаризується з намаганням НаУКМА зберегти випробувану часом навчальну систему, яка дає рясні плоди, і захистити виправдані елементи своєї автономії. Ми закликаємо Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України визнати очевидні здобутки академічної спільноти НаУКМА і переосмислити своє ставлення до набутого нею досвіду.

Ректор Українського католицького університету

о. Борис Ґудзяк

Очікування

Браття, ви почали наслідувати Божі Церки, що в Юдеї у Христі Ісусі, бо й ви терпіли те саме від ваших земляків, як і вони від юдеїв, які і Господа Ісуса вбили, і пророків, і нас переслідували, чим вони й Богові не подобалися, і всім людям супротивні. Вони забороняють нам до поган говорити, щоб ті спаслися, тож повсякчасно доповнюють свої провини. Врешті спіткав їх гнів. А ми, брати, розлучені з вами на коротку хвилину обличчям, не серцем, старалися щоскоріш побачити ваше обличчя: така наша туга за вами. Тому хотіли прийти до вас, таки я, Павло, – раз і вдруге, та сатана перешкодив нам. Яка бо наша надія, або радість, або вінець слави, як не ви, перед Господом нашим Ісусом, у день його приходу? (1 Сол. 2,14-19)

Сказав Господь: Хто не зі мною, той проти мене; і хто зі мною не збирає, той розсипає. Коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та, не знайшовши, каже: Повернуся в дім свій, звідкіля я вийшов. І, прибувши, знайде його заметеним, прибраним. І тоді йде й бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше (Лк. 11,23-26).

********************************************************************************

Піст - це період, який дисциплінує нас у чеканні. Але саме поняття чи, точніше, процес чекання дуже часто є нелегким. Можна сказати, що для багатьох із нас нема нічого гіршого, ніж чекати. У дитинстві ми чимскоріше прагнемо стати дорослими, і це тягнеться неймовірно довго. Коли починаємо якусь справу, то відразу думаємо про її завершення. У нашому повсякденні ми часто чекаємо на трамвай чи автобус, які чомусь не приходять вчасно, чекаємо на підвищення зарплати, яке обіцяють, але відкладають. Дожидаємося зустрічі, чекаємо чийогось слова чи якогось жесту, зверненого до нас. Ми очікуємо по-різному: деколи гарячково й нетерпеливо, іноді з більшою чи меншою надією, а часом так довго і багато чекаємо, що вже ні на що й не сподіваємося. Скільки часу в нашому житті іде на чекання у справах буденних і глобальних! Життя Церкви, євангельські історії, приклад Ісуса Христа та – взагалі – вся історія спасіння переконливо доводять: чекання є динамічним життєдайним процесом. І ми, люди, яким здебільшого так нелегко очікувати, покликані постійно відкривати закономірність, благодатність і велику духовну красу чекання.

Якщо ми заглянемо у Святе Письмо, то побачимо, що воно сповнене чекання. У Старому Заповіті Ізраїль постійно очікує Господа: чекає сповнення обітниці-заповіту, чекає виходу з неволі, чекає повернення на рідну землю, довгих сорок років скитаючись пустелею. Цілий нарід століттями очікує приходу Месії, живе цією надією. Новий Заповіт також починається епізодами дожидання. Батьки Івана Хрестителя довго чекали, щоб він появився на світ. Ангел благовістить Марії, що вона породить Спасителя, і та смиренно чекає, щоб зрозуміти, що це означає. Симеон ціле життя чекає, щоб у храмі зустрітися з дитятком Ісусом. Сам Христос тридцять років чекає, заки розпочне проголошувати Добру Новину. Ісус постійно жде того, щоб учні дозріли, пізнали Його Слово. Після розп’яття дехто очікує Воскресіння, навіть не знаючи, яким воно мало б бути. Але чекає. Перші апостоли чекають зіслання Святого Духа. Ми всі, що в Христа зодягнулися, що прийняли св. Хрещення, живемо в очікуванні Його другого приходу.

Як смертні та грішні люди, ми сподіваємося перемогти свої обмеження. У кожного з нас є дуже багато очікувань: Коли я чогось навчуся? Коли мені вдасться щось зробити? Коли нарешті я спроможуся сказати своїм близьким слова вдячности та любови? Коли я буду мати таку силу духу, щоб не реаґувати на провокації? Коли відмовлюся від того, що мені шкодить? Коли допоможу тому, хто цього потребує? Коли студенти перестануть списувати? Коли ректор знайде час, щоб зустрітися зі мною? Коли наше суспільство нарешті здійметься на ноги і випрямить спину? Коли держава таки буде нашою? Коли Церква стане справді святою? На різних рівнях і в різних ситуаціях ми є тими, хто очікує. Тому великим скарбом нашої віри є те, що Церква вчить нас, як треба чекати і що зробити для того, аби наше чекання не здавалося непосильним. Бо навіть тяжкі речі, а, можливо, саме ці – нелегкі речі, є тими обставинами, через які промовляє до нас Господь.

Те, яким буде це Різдво, великою мірою залежить від нашого чекання. Так, як Ізраїль сорок років чекав у пустелі, так, як Ісус сорок днів молився на самоті, щоб прийняти свою Чашу, так і Церква дає нам два рази на рік такий тривалий, сорокаденний піст. Звичайно, що як і всяке чекання, період посту є нелегким. До того ж ми наперед знаємо, що час посту означає певні обмеження – у харчуванні, в забавах і навіть у спілкуванні. Це справді так. Але, якщо ми поглянемо на піст, як на засіб, який вчить нас чекати, то побачимо, що це гарна нагода, нагода не лише приготуватися до Різдва чи, згодом, до Великодня, але щоб взагалі навчитися добре і по-справжньому чекати.

Скільки часу та зусиль ми присвячуємо чеканню... Дуже часто це очікування здається даремним – змарнованим часом, змарнованими зусиллями. Наскільки інакше виглядало би життя, якби все наше чекання було добрим, благодатним, не порожнечею, не вакуумом, а нагодою. Наш нарід, Богу дякувати, ще зберігає, принаймні якоюсь мірою, і поняття, і розуміння чекання. Згадаймо, хоча б, як дитина жде на подарунок від св. Миколая, як вона пише йому листа, як обдумує, що попросити, як бореться зі сном, щоб його зустріти, з яким нетерпінням заглядає вранці під подушку. Яким щирим, сповненим надії та впевнености, яким прекрасним є таке чекання! Із роками, зазнавши не раз розчарувань, ми починаємо чекати обережніше: вже не так, як діти, вже без цієї довіри. Ми корелюємо свої очікування і приземлюємо свої сподівання. Ми зневірюємося, бо часто сподіваємося не того, чого потребуємо, а очікуємо неможливого або того, що може зашкодити. Церква, Святе Письмо і Божественна Літургія пропонують нам певну дисципліну, вчать, як чекати по-справжньому, як чекати, щоб не розчаровуватися, як чекати з повною надією. Так, як чекає дитина.

Щоб навчитися добре чекати, треба все ж таки знати, треба бути переконаним, що те, чого ти очікуєш, чого найбільше потребуєш, обов’язково станеться. Найкращий спосіб, щоб чекати того, що буде з певністю, це пригадати собі, як справдилося твоє попереднє очікування. Тому необхідним аспектом доброго чекання є «священне споминання». Ми згадуємо, які ласки отримали в своєму житті, якими благодатями обдарував нас Господь, що заповідав Він усім людям, як увійшов у їхню історію. Можливо часами сподівання видавалися даремними, а чекати доводилось довго, але Він приходив. Приходив у життя цілого людства і прийшов у долю кожного й кожної з нас. І ми не зможемо належно чекати, якщо з благоговінням не згадаємо про великі діла Господні. Якщо ми не пригадуємо, то, фактично, не очікуємо нічого доброго. Чекаємо розгублено, з острахом, роздратовано, бо, властиво, не знаємо, що таке добро. Ми не знаємо, чого потребуємо, бо не згадали, як наш Творець кожного разу простягав нам руку, виходив нам назустріч.

Отже, щоб чекати добре, слід з великою вдячністю згадувати, прочитувати свою історію, історію власного спасіння, історію спасіння всіх людей. Згадувати, як Господь нас сотворив, як Він з великою терпеливістю малював ікону нашої особистости, кожного зокрема, кожного таким чином, щоб ми були на Його образ і на Його подобу. Як Він підіймав нас, коли ми падали. Як на крилах своїх ангелів переносив через різні перепони і провалля. Як на життєвих поворотах, де чигала небезпека, Він остерігав нас. Як знаходив спосіб, щоб до нас промовити, щоб нас зустріти. Як Він дарував нам мир, радість, красу сонячного ранку і зоряної ночі. Як ми отримували навіть те, чого не чекали. І кожного разу, пригадуючи собі цю неочікувану й безмежну щедрість Господню, ми набираємося наснаги, терпеливости у чеканні. Отже, важливим аспектом нашого дожидання є ця «священна пам’ять», це споминання про Божу присутність і опіку.

Разом з тим, нам треба знати, як саме ми маємо чекати на те, що гряде, на майбутнє. Дуже часто ми розгублюємося, коли чекаємо. Уявіть собі, що Ви завітали до багатоповерхового будинку. Разом з вами декілька людей очікує на ліфт. Зайшовши, ніхто не наважується натиснути кнопку, бо не знає, чи комусь із супутників треба виходити раніше. Або інша ситуація: Ви домовилися з кимось про зустріч. Надворі холодно. Минає десять хвилин, двадцять. Десь у Америці навіть цього вже забагато, щоб той, хто очікує, продовжував дожидатися. Але ми в Україні призвичаєні чекати й довше. Та все одно чуємося непевно, оглядаємося. Не знаємо, скільки ще доведеться ждати і коли слід припинити чекання. Ми навіть не переконані, прийде людина на домовлену зустріч чи ні.

А яким прекрасним є чекання Церкви! Коли 28 листопада розпочнеться піст, ми точно знаємо, як довго нам чекати його завершення. Ми маємо чітку мету – чекаємо Різдва. А щоб наше очікування свята не було марною тратою часу, Церква дає певні межі, певні рамки, можна сказати, дає нам форму, яку ми наповнюємо своїм чеканням. Як добре, що ми можемо робити це разом, що ми як християнська спільнота маємо спільну мову чекання. У тій мові є певний лексикон, певні правила, якими ми користуємося і на які всі ми можемо орієнтуватися. Таким чином ми себе взаємно підтримуємо у чеканні. Ці орієнтири пов’язані з простими речами, наприклад, з обіднім столом. Сідаючи до трапези під час посту, ми, зокрема, відмовляємося від м’яса, декларуючи кожен собі та один одному, що разом чекаємо чогось особливого. Як гарно, просто, небагатослівно день за днем ми як спільнота нагадуємо собі про те, чого очікуємо. І хочемо бути готовими, коли свято прийде. Це торжество настільки важливе, що ми прагнемо пережити його вповні. Тому всі наші помисли й почуття звернені на те, що гряде, – як у передвеликодній час співається у стихирі: «Очистим чувствія…»

Кожен піст має на меті передовсім цей внутрішній порядок. Усі зовнішні жести, які ми в цей час чинимо разом, спрямовані на те, щоб певний лад запанував у нашій душі. Згадайте, як прекрасно, коли після посту, після цього сорокаденного, хай навіть і не надто аскетичного, але все одно щирого чування, ми всі разом співаємо коляду і радісно вітаємо один одного «Христос Рождається!» Бачачи, як деґрадувала за останні десятиліття атмосфера Різдва і певна дисципліна його очікування на Заході, я можу з впевненістю сказати, який безцінний скарб ми ще маємо. Якщо, наприклад, у США від Дня подяки до 25 грудня постійно відбуваються гучні прийняття та вечірки, то про Різдво як про подію, на яку чекають, нічого й говорити. Якщо ми не чекаємо, ми не можемо й зустріти. Те, чого не ждемо, важко вгледіти. Воно нас оминає, або ми самі не звертаємо уваги на його появу.

У цих днях і тижнях, що попереду, маємо нагоду чекати разом. Ми маємо цю спільну мову, маємо спільну історію нашого спасіння, яка дає нам надію дочекатися. Ми маємо це велике Різдво – Різдво, яке приходило вже 2000 років. І ми є тими, що все ще чекають на народження Спасителя. Але ми вже знаємо, що Бог з нами. Бо коли ми входимо в цей період чекання, у якому «ще» і «вже» існують разом, який позначений нашим священним спомином і нашою великою надією, то перебуваємо в тій напрузі, яка дає повноту життя.

Постараймося використати цей піст, це велике очікування Різдва як школу чекання взагалі, як нагоду переобразити всі наші інші маленькі чекання. Перечитаймо ще раз дві перших глави Євангелія від Луки, в яких є стільки чекання двох жінок – Єлисавети і Марії. Пригляньмося, може, до наших друзів, знайомих, які мають дар чекання, які вміють добре чекати, вміють дожидатися терпеливо, з надією. Постараймося один одному допомогти в чеканні. Зважаймо на те, що церковні заповіді щодо посту – це не лише якісь особисті обмеження, але що ці символи та обряди зв’язують нас між собою. Бо коли зі мною також хтось чекає, то й мені чекати легше. Бо лише коли ми чекаємо разом, то можемо спільно зустріти Того, Хто гряде.

Тож побажаймо собі доброго чекання. Ми маємо ще кілька днів, щоб так налаштуватися, щоб підготуватися до спільного чекання. Дасть Бог, то десь у Різдвяний час завершимо наше чекання спільною зустріччю, спільною колядою, коли будемо споминати цей досвід очікування разом. Сьогодні ж помолімося за всіх людей, що чекають – чекають здоров’я, Божих благодатей, нового життя. За тих, що очікують смерти, що чекають прощення і примирення. Молімся один за одного, за всі наші чекання з великою надією, що Той, Хто гряде, що Христос, який як дитина увійшов у життя людства, що Він, який з нами тут і вже, скоро знову прийде у цьому новому Різдві! 

 Із збірки проповідей "Начало обичноє"

Львів, 24 листопада 2000 р. Б.

With SBU, I see paradoxical opportunities

In the Gospels, in judo, and in progressive business theory lies one general insight: a weakness, an opponent's attack, or a situational peril can be turned into a virtuous strength, an effective defense, or unique opportunity.

The most important challenge for Ukrainian society, for higher education, and for every individual citizen is to become free of the yoke of fear. A stance of trust can be naïve, but it also can be a reflection of quiet confidence, strength, and an undiluted desire to witness.

UCU welcomed the visit of Khoroshkovsky in June during which our community was able to present itself and its positions. We were also recently able to do so with Prime Minister Harper.

My op-ed on UCU and SBU at KyivPost

Інтервю для КиївПост

Демократичні традиції в Україні тільки розвиваються, вони ще не до кінця зрілі. Давайте згадаємо як це було в [Сполучених] Штатах – ще протягом 100 років після здобуття незалежності рабство було законним. Після скасування рабства ще 100 років афроамериканці не мали повних громадянських прав. Тобто тут був 200-літній процес. Тепер давайте подивимося на американських олігархів – Рокфеллерів і Карнегі, які у 19 столітті у майже мародерський спосіб будували свої фінансові імперії і лише покоління по тому, їхні внуки стали соціально відповідальними філантропами, яких сьогодні шанують.

В Україні пройшло менше часу, і ці процеси за століття матимуть рясніші плоди і вже наступні покоління громадян матимуть демократію. Але це не станеться автоматично. Треба працювати і надзвичайно важливо, щоб кожен зрозумів, що демократія починається з нього самого. Я на своєму місці мушу брати відповідальність за себе, за свою сім’ю. А в нас, на жаль, дуже багато чоловіків безвідповідально ставляться до своїх дітей, і коли ми будемо мати здорову сім’ю, коли ми у своєму місті, селі чи у своєму під'їзді наведемо порядок, ми побачимо, як зміниться вся Україна.

Повний текст інтервю можна прочитати тут

Звернення Українського Католицького Університету до наукової громадськості України

У жовтні 2009 року Український Католицький Університет в особі його Інституту екуменічних студій розпочав працю над формулюванням проекту Угоди між УКУ та Службою безпеки України щодо розширення доступу студентів і викладачів УКУ до архівних матеріалів, які перебувають у віданні СБУ, для їхнього наукового аналізу й публікації. Це був час, коли Служба безпеки України проводила політику відкритості й спрощення доступу до раніш засекречених документів, зокрема щодо злочинів двох тоталітарних режимів та репресій супроти релігійних спільнот і віруючих в Україні у ХХ столітті.

Відтоді в Україні відбулося багато змін: змінилися Президент країни і Голова СБУ, змінилася й політика СБУ щодо архівних матеріалів, в результаті чого можливості вільного доступу до цих матеріалів почали згортатися. Мало того, Служба безпеки, яку очолює Валерій Хорошковський, зважилася на показову розправу над істориком Русланом Забілим та іншими співробітниками Львівського музею «Тюрма на Лонцького», звинувачуючи їх у «несанкціонованому збиранні відомостей, що становлять державну таємницю, з метою передачі третім особам», конфісковуючи приналежні їм носії інформації і навіть удаючись до тимчасового затримання п. Забілого. Спільнота УКУ в різний спосіб солідаризувалася зі своїм колегою-науковцем, переслідування якого ми вважаємо неприпустимими в демократичній державі.

Днями з канцелярії Голови СБУ телефоном повідомили, що п. Хорошковський готовий підписати згаданий вище проект Угоди між Службою безпеки України та Українським Католицьким Університетом і хотів би зробити це особисто в приміщенні нашого Університету.


За яких умов ми підпишемо цей проект читайте у зверненні на офіційній сторінці університету