Очікування

Браття, ви почали наслідувати Божі Церки, що в Юдеї у Христі Ісусі, бо й ви терпіли те саме від ваших земляків, як і вони від юдеїв, які і Господа Ісуса вбили, і пророків, і нас переслідували, чим вони й Богові не подобалися, і всім людям супротивні. Вони забороняють нам до поган говорити, щоб ті спаслися, тож повсякчасно доповнюють свої провини. Врешті спіткав їх гнів. А ми, брати, розлучені з вами на коротку хвилину обличчям, не серцем, старалися щоскоріш побачити ваше обличчя: така наша туга за вами. Тому хотіли прийти до вас, таки я, Павло, – раз і вдруге, та сатана перешкодив нам. Яка бо наша надія, або радість, або вінець слави, як не ви, перед Господом нашим Ісусом, у день його приходу? (1 Сол. 2,14-19)

Сказав Господь: Хто не зі мною, той проти мене; і хто зі мною не збирає, той розсипає. Коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та, не знайшовши, каже: Повернуся в дім свій, звідкіля я вийшов. І, прибувши, знайде його заметеним, прибраним. І тоді йде й бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше (Лк. 11,23-26).

********************************************************************************

Піст - це період, який дисциплінує нас у чеканні. Але саме поняття чи, точніше, процес чекання дуже часто є нелегким. Можна сказати, що для багатьох із нас нема нічого гіршого, ніж чекати. У дитинстві ми чимскоріше прагнемо стати дорослими, і це тягнеться неймовірно довго. Коли починаємо якусь справу, то відразу думаємо про її завершення. У нашому повсякденні ми часто чекаємо на трамвай чи автобус, які чомусь не приходять вчасно, чекаємо на підвищення зарплати, яке обіцяють, але відкладають. Дожидаємося зустрічі, чекаємо чийогось слова чи якогось жесту, зверненого до нас. Ми очікуємо по-різному: деколи гарячково й нетерпеливо, іноді з більшою чи меншою надією, а часом так довго і багато чекаємо, що вже ні на що й не сподіваємося. Скільки часу в нашому житті іде на чекання у справах буденних і глобальних! Життя Церкви, євангельські історії, приклад Ісуса Христа та – взагалі – вся історія спасіння переконливо доводять: чекання є динамічним життєдайним процесом. І ми, люди, яким здебільшого так нелегко очікувати, покликані постійно відкривати закономірність, благодатність і велику духовну красу чекання.

Якщо ми заглянемо у Святе Письмо, то побачимо, що воно сповнене чекання. У Старому Заповіті Ізраїль постійно очікує Господа: чекає сповнення обітниці-заповіту, чекає виходу з неволі, чекає повернення на рідну землю, довгих сорок років скитаючись пустелею. Цілий нарід століттями очікує приходу Месії, живе цією надією. Новий Заповіт також починається епізодами дожидання. Батьки Івана Хрестителя довго чекали, щоб він появився на світ. Ангел благовістить Марії, що вона породить Спасителя, і та смиренно чекає, щоб зрозуміти, що це означає. Симеон ціле життя чекає, щоб у храмі зустрітися з дитятком Ісусом. Сам Христос тридцять років чекає, заки розпочне проголошувати Добру Новину. Ісус постійно жде того, щоб учні дозріли, пізнали Його Слово. Після розп’яття дехто очікує Воскресіння, навіть не знаючи, яким воно мало б бути. Але чекає. Перші апостоли чекають зіслання Святого Духа. Ми всі, що в Христа зодягнулися, що прийняли св. Хрещення, живемо в очікуванні Його другого приходу.

Як смертні та грішні люди, ми сподіваємося перемогти свої обмеження. У кожного з нас є дуже багато очікувань: Коли я чогось навчуся? Коли мені вдасться щось зробити? Коли нарешті я спроможуся сказати своїм близьким слова вдячности та любови? Коли я буду мати таку силу духу, щоб не реаґувати на провокації? Коли відмовлюся від того, що мені шкодить? Коли допоможу тому, хто цього потребує? Коли студенти перестануть списувати? Коли ректор знайде час, щоб зустрітися зі мною? Коли наше суспільство нарешті здійметься на ноги і випрямить спину? Коли держава таки буде нашою? Коли Церква стане справді святою? На різних рівнях і в різних ситуаціях ми є тими, хто очікує. Тому великим скарбом нашої віри є те, що Церква вчить нас, як треба чекати і що зробити для того, аби наше чекання не здавалося непосильним. Бо навіть тяжкі речі, а, можливо, саме ці – нелегкі речі, є тими обставинами, через які промовляє до нас Господь.

Те, яким буде це Різдво, великою мірою залежить від нашого чекання. Так, як Ізраїль сорок років чекав у пустелі, так, як Ісус сорок днів молився на самоті, щоб прийняти свою Чашу, так і Церква дає нам два рази на рік такий тривалий, сорокаденний піст. Звичайно, що як і всяке чекання, період посту є нелегким. До того ж ми наперед знаємо, що час посту означає певні обмеження – у харчуванні, в забавах і навіть у спілкуванні. Це справді так. Але, якщо ми поглянемо на піст, як на засіб, який вчить нас чекати, то побачимо, що це гарна нагода, нагода не лише приготуватися до Різдва чи, згодом, до Великодня, але щоб взагалі навчитися добре і по-справжньому чекати.

Скільки часу та зусиль ми присвячуємо чеканню... Дуже часто це очікування здається даремним – змарнованим часом, змарнованими зусиллями. Наскільки інакше виглядало би життя, якби все наше чекання було добрим, благодатним, не порожнечею, не вакуумом, а нагодою. Наш нарід, Богу дякувати, ще зберігає, принаймні якоюсь мірою, і поняття, і розуміння чекання. Згадаймо, хоча б, як дитина жде на подарунок від св. Миколая, як вона пише йому листа, як обдумує, що попросити, як бореться зі сном, щоб його зустріти, з яким нетерпінням заглядає вранці під подушку. Яким щирим, сповненим надії та впевнености, яким прекрасним є таке чекання! Із роками, зазнавши не раз розчарувань, ми починаємо чекати обережніше: вже не так, як діти, вже без цієї довіри. Ми корелюємо свої очікування і приземлюємо свої сподівання. Ми зневірюємося, бо часто сподіваємося не того, чого потребуємо, а очікуємо неможливого або того, що може зашкодити. Церква, Святе Письмо і Божественна Літургія пропонують нам певну дисципліну, вчать, як чекати по-справжньому, як чекати, щоб не розчаровуватися, як чекати з повною надією. Так, як чекає дитина.

Щоб навчитися добре чекати, треба все ж таки знати, треба бути переконаним, що те, чого ти очікуєш, чого найбільше потребуєш, обов’язково станеться. Найкращий спосіб, щоб чекати того, що буде з певністю, це пригадати собі, як справдилося твоє попереднє очікування. Тому необхідним аспектом доброго чекання є «священне споминання». Ми згадуємо, які ласки отримали в своєму житті, якими благодатями обдарував нас Господь, що заповідав Він усім людям, як увійшов у їхню історію. Можливо часами сподівання видавалися даремними, а чекати доводилось довго, але Він приходив. Приходив у життя цілого людства і прийшов у долю кожного й кожної з нас. І ми не зможемо належно чекати, якщо з благоговінням не згадаємо про великі діла Господні. Якщо ми не пригадуємо, то, фактично, не очікуємо нічого доброго. Чекаємо розгублено, з острахом, роздратовано, бо, властиво, не знаємо, що таке добро. Ми не знаємо, чого потребуємо, бо не згадали, як наш Творець кожного разу простягав нам руку, виходив нам назустріч.

Отже, щоб чекати добре, слід з великою вдячністю згадувати, прочитувати свою історію, історію власного спасіння, історію спасіння всіх людей. Згадувати, як Господь нас сотворив, як Він з великою терпеливістю малював ікону нашої особистости, кожного зокрема, кожного таким чином, щоб ми були на Його образ і на Його подобу. Як Він підіймав нас, коли ми падали. Як на крилах своїх ангелів переносив через різні перепони і провалля. Як на життєвих поворотах, де чигала небезпека, Він остерігав нас. Як знаходив спосіб, щоб до нас промовити, щоб нас зустріти. Як Він дарував нам мир, радість, красу сонячного ранку і зоряної ночі. Як ми отримували навіть те, чого не чекали. І кожного разу, пригадуючи собі цю неочікувану й безмежну щедрість Господню, ми набираємося наснаги, терпеливости у чеканні. Отже, важливим аспектом нашого дожидання є ця «священна пам’ять», це споминання про Божу присутність і опіку.

Разом з тим, нам треба знати, як саме ми маємо чекати на те, що гряде, на майбутнє. Дуже часто ми розгублюємося, коли чекаємо. Уявіть собі, що Ви завітали до багатоповерхового будинку. Разом з вами декілька людей очікує на ліфт. Зайшовши, ніхто не наважується натиснути кнопку, бо не знає, чи комусь із супутників треба виходити раніше. Або інша ситуація: Ви домовилися з кимось про зустріч. Надворі холодно. Минає десять хвилин, двадцять. Десь у Америці навіть цього вже забагато, щоб той, хто очікує, продовжував дожидатися. Але ми в Україні призвичаєні чекати й довше. Та все одно чуємося непевно, оглядаємося. Не знаємо, скільки ще доведеться ждати і коли слід припинити чекання. Ми навіть не переконані, прийде людина на домовлену зустріч чи ні.

А яким прекрасним є чекання Церкви! Коли 28 листопада розпочнеться піст, ми точно знаємо, як довго нам чекати його завершення. Ми маємо чітку мету – чекаємо Різдва. А щоб наше очікування свята не було марною тратою часу, Церква дає певні межі, певні рамки, можна сказати, дає нам форму, яку ми наповнюємо своїм чеканням. Як добре, що ми можемо робити це разом, що ми як християнська спільнота маємо спільну мову чекання. У тій мові є певний лексикон, певні правила, якими ми користуємося і на які всі ми можемо орієнтуватися. Таким чином ми себе взаємно підтримуємо у чеканні. Ці орієнтири пов’язані з простими речами, наприклад, з обіднім столом. Сідаючи до трапези під час посту, ми, зокрема, відмовляємося від м’яса, декларуючи кожен собі та один одному, що разом чекаємо чогось особливого. Як гарно, просто, небагатослівно день за днем ми як спільнота нагадуємо собі про те, чого очікуємо. І хочемо бути готовими, коли свято прийде. Це торжество настільки важливе, що ми прагнемо пережити його вповні. Тому всі наші помисли й почуття звернені на те, що гряде, – як у передвеликодній час співається у стихирі: «Очистим чувствія…»

Кожен піст має на меті передовсім цей внутрішній порядок. Усі зовнішні жести, які ми в цей час чинимо разом, спрямовані на те, щоб певний лад запанував у нашій душі. Згадайте, як прекрасно, коли після посту, після цього сорокаденного, хай навіть і не надто аскетичного, але все одно щирого чування, ми всі разом співаємо коляду і радісно вітаємо один одного «Христос Рождається!» Бачачи, як деґрадувала за останні десятиліття атмосфера Різдва і певна дисципліна його очікування на Заході, я можу з впевненістю сказати, який безцінний скарб ми ще маємо. Якщо, наприклад, у США від Дня подяки до 25 грудня постійно відбуваються гучні прийняття та вечірки, то про Різдво як про подію, на яку чекають, нічого й говорити. Якщо ми не чекаємо, ми не можемо й зустріти. Те, чого не ждемо, важко вгледіти. Воно нас оминає, або ми самі не звертаємо уваги на його появу.

У цих днях і тижнях, що попереду, маємо нагоду чекати разом. Ми маємо цю спільну мову, маємо спільну історію нашого спасіння, яка дає нам надію дочекатися. Ми маємо це велике Різдво – Різдво, яке приходило вже 2000 років. І ми є тими, що все ще чекають на народження Спасителя. Але ми вже знаємо, що Бог з нами. Бо коли ми входимо в цей період чекання, у якому «ще» і «вже» існують разом, який позначений нашим священним спомином і нашою великою надією, то перебуваємо в тій напрузі, яка дає повноту життя.

Постараймося використати цей піст, це велике очікування Різдва як школу чекання взагалі, як нагоду переобразити всі наші інші маленькі чекання. Перечитаймо ще раз дві перших глави Євангелія від Луки, в яких є стільки чекання двох жінок – Єлисавети і Марії. Пригляньмося, може, до наших друзів, знайомих, які мають дар чекання, які вміють добре чекати, вміють дожидатися терпеливо, з надією. Постараймося один одному допомогти в чеканні. Зважаймо на те, що церковні заповіді щодо посту – це не лише якісь особисті обмеження, але що ці символи та обряди зв’язують нас між собою. Бо коли зі мною також хтось чекає, то й мені чекати легше. Бо лише коли ми чекаємо разом, то можемо спільно зустріти Того, Хто гряде.

Тож побажаймо собі доброго чекання. Ми маємо ще кілька днів, щоб так налаштуватися, щоб підготуватися до спільного чекання. Дасть Бог, то десь у Різдвяний час завершимо наше чекання спільною зустріччю, спільною колядою, коли будемо споминати цей досвід очікування разом. Сьогодні ж помолімося за всіх людей, що чекають – чекають здоров’я, Божих благодатей, нового життя. За тих, що очікують смерти, що чекають прощення і примирення. Молімся один за одного, за всі наші чекання з великою надією, що Той, Хто гряде, що Христос, який як дитина увійшов у життя людства, що Він, який з нами тут і вже, скоро знову прийде у цьому новому Різдві! 

 Із збірки проповідей "Начало обичноє"

Львів, 24 листопада 2000 р. Б.